Цензура в мистецтві: хто і як намагається їй протидіяти. Частина друга – “Стріляли навіть у Івана Франка”
Центр прав людини ZMINA продовжує досліджувати причини обмеження свободи вираження поглядів у мистецтві в Україні, наслідки цього, а також способи протидії, до яких вдавались митці та громадянське суспільство.
У другій історії на прикладі погрому виставки Давида Чичкана “Втрачена можливість” у Центрі візуальної культури розповідаємо про те, як представники праворадикальних рухів систематично здійснюють цензуру насильством.
Нагадуємо, що перша історія стосувалась знищення муралу Володимира Кузнєцова “Коліївщина: Страшний суд” тодішньою директоркою музейного комплексу “Мистецький арсенал”.
За мить до того, як чотирнадцять людей розтрощили та розстріляли з травматичної зброї виставку Давида Чичкана “Втрачена можливість” у Центрі візуальної культури, Ганна Циба, одна з кураторок інституції, встигла зачинитися в офісі – аби захистити себе, колежанку і техніку.
Найбільше, пригадує, тоді хвилювалась за охоронця – знайомого хлопця, який в цей день погодився охороняти подію. Один проти групи чоловіків, які розпилили йому в обличчя перцевий газ, били і наказували лягти на підлогу, охоронець до останнього стояв перед дверима, що за ними сховалися дві працівниці Центру.
За кілька хвилин нападники встигли вкрасти три картини, ще дві повністю знищити та пошкодити решту робіт, завдавши шкоди на 155 тисяч гривень, розтрощити скляні захисні панелі й обігрівач та розмалювати стіни написами “слуги сєпарів”, “рупор Москви” і неодмінним “Слава Україні”.
Відновлення приміщення оцінили у 39 тисяч гривень.
Напад, кваліфікований слідчими як хуліганство, стався у 2017 році і за два роки, що минули по тому, жодного з нападників не притягнули до відповідальності.
Утім, це не єдиний випадок цензурування заходів, організованих ЦВК. Центр візуальної культури чи не найчастіше ставав об’єктом нападів представників ультраправих угруповань та інституційної цензури.
“ЦЕ НЕ ВИСТАВКА, А ЛАЙНО”
Почалося все, як розповідає Циба, ще від створення інституції у 2008 році при Національному університеті “Києво-Могилянська академія”. Тоді Центр згуртував навколо себе ліве українське мистецтво та лівих інтелектуалів в особах студентів, аспірантів та викладачів.
“У ЦВК від початку були непрості стосунки з адміністрацією вишу, адже вона була не зовсім готова прийняти ліву позицію в стінах університету. Водночас серед студентства були представники праворадикальних рухів, які від самого відкриття пильно стежили за нашою діяльністю та намагалися заважати: для них був виклик, що хтось дозволяє собі відверто озвучувати ліву позицію та критикувати політику нетерпимості”, – згадує Циба.
Один з перших та найбільш гучних актів цензури щодо Центру стався у лютому 2012 року. Тоді президент університету Сергій Квіт особисто закрив на ключ приміщення, де експонувалась виставка “Українське тіло”.
Аргументував свої дії так: “Це не виставка, а лайно”. Згодом у публікації на фейсбуці Квіт додав, що “Українське тіло” “являє собою ствердження права на порнографію”, а таке неприпустимо у закладі, де вчаться неповнолітні.
Утім, Циба запевняє – у роботах, представлених на виставці, не було нічого порнографічного:
“Виставка запропонувала поглянути на українське суспільство крізь призму тілесності. Її учасники та учасниці, сучасні українські художники та художниці, у своїх роботах говорили про різні тілесні досвіди існування у нашому суспільстві: досвід літньої людини, досвід жінки, досвід безхатченків, досвід ув’язнених, тощо. Однак “тілесне” не дорівнює – “порнографічне”. Художню роботу, в якій присутнє оголене людське тіло, від еротичного зображення передусім відрізняє наявність концепції”.
Через два тижні після інциденту Вчена рада університету на чолі з Квітом вирішила припинити діяльність ЦВК. У відповідь на це студенти, колектив Центру, сучасні українські митці та діячі культури влаштували в університеті акцію протесту проти цензури та закриття виставки. Водночас на подію прийшли й ті, хто виступав проти виставки та існування Центру зокрема. Вони скандували: “Квіт, ми з тобою!” та “Геть підарасів!”.
Згодом, посилаючись на аварійний стан будівлі, президент Могилянки наказав заборонити проводити будь-які заходи у Староакадемічному корпусі – тоді тут працював Центр і вже у березні мала початися виставка Євгенії Білорусець “Своя кімната”, присвячена повсякденному життю квір-сімей.
Листи на підтримку відновлення роботи інституції до університету писали провідні діячі культури з усього світу, а також персоналії на кшталт американського історика та професора Єльського університету Тімоті Снайдера та президента Польщі у 1995-2005 Алєксандра Кваснєвського.
Але навіть понад сотня світових інтелектуалів не змогла вплинути на рішення адміністрації вишу.
У березні Центр закрили через “свідоме нанесення шкоди репутації НаУКМА”, “підміну академічних критеріїв діяльності ідеологічно-політичними”, “нетерпимість до інакших думок і поглядів”, “публічну дискредитацію колег”, “систематичне введення в оману адміністрації НаУКМА”.
У рішенні Квіта Циба вбачає багато спільного з діями екс-директорки “Мистцецького арсеналу” Наталії Заболотної, яка одноосібно вирішила замалювати картину Володимира Кузнєцова, та доцента Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури Володимира Харченка, який частково зруйнував інсталяцію “Парад членів” Спартака Хачанова:
“Через ієрархічність влади та зловживання повноваженнями ці люди замість того, щоб делегувати прийняття службових рішень своїм компетентним колегами, спираються у цьому на власні упередження. А це – щонайменше непрофесійно”.
Прихистити ЦВК, який лишився без приміщення, погодилась директорка кінотеатру “Жовтень” Людмила Горделадзе. Вона виділила для простору місце на другому поверсі. Тут і пройшла згадана вище виставка “Своя кімната”.
Фотографії експонували вже 16 днів на момент, коли двоє молодиків, озброївшись виделками, прийшли і порізали 30 з 40 робіт. Цими ж виделками, а також стільцем нападники атакували охоронця. І втекли.
Невдовзі по тому керівниця кінотеатру попросила ЦВК звільнити приміщення.
“Очевидно, цей випадок налякав Горделадзе і вплинув на її рішення”, – думає Циба.
Водночас директорка “Жовтня” наполягає, що підстава для припинення співпраці далека від політики, а саме – неузгоджені з кінотеатром ремонтні роботи, які у приміщенні почав ЦВК:
“Що стосується виставки, ми дійсно отримували багато скарг на зміст робіт. Листувалися і з Київською міською державною адміністрацією, яка вимагала пояснень та заборони подібних заходів, і з релігійними організаціями, які висловлювали протест. Але не це було причиною припинення співпраці”.
Згодом Центр візуальної культури отримав міжнародний культурний грант, на кошти якого орендував приміщення на вулиці Глибочицькій. Тут ЦВК спокійно працював протягом певного часу – противники його діяльності обмежились тим, що слідкували і обговорювали заходи Центру виключно онлайн.
Допоки у 2014 році невідомі у камуфляжній формі не побили Василя Черепанина, викладача кафедри культурології Могилянки та керівника Центру.
На нього напали раннього вечора біля входу до станції метро “Контрактова площа”. Щоб ніхто з перехожих не став на захист Черепанина, пояснює Циба, нападники кричали “комуняка” та “сєпар”. В результаті нападу чоловіку завдали тяжких забоїв і йому довелося робити складну операцію на обличчі.
“Серед нападників наша колега, яка була разом з Василем, впізнала представників праворадикальної організації С14. Черепанин подав заяву в поліцію, але напад не розслідували досі”, – розповідає Циба.
СТРІЛЯЛИ НАВІТЬ У ЗОБРАЖЕННЯ ІВАНА ФРАНКА
Але й після побиття керівника ЦВК, каже дівчина, уявити масштабів нападу на виставку Давида Чичкана вони не могли:
“Ми просто не очікували, що в країні, де триває війна, таке можливо: озброєні люди в центрі столиці нападають на художню виставку. Уявіть собі, вони стріляли навіть в зображення Івана Франка”.
Виставка “Втрачена можливість” являла собою критичну рефлексію художника на війну та ситуацію після Майдану в Україні.
Кураторка пояснює: Чичкан хотів показати, що, на його думку, Майдан для українського суспільства – це втрачена можливість здійснити соціальну революцію, щоб врешті здобути гідні умови життя. Наприклад, у роботі “Сталося, що сталося, а не що хотілося” він порівнював гасла, які мали б, на його думку, стати провідними – “За гідну оплату праці”, “За безкоштовний публічний транспорт” – з тими, якими їх підмінили праворадикали, на кшталт – “Слава нації”, “Україна для українців”.
Відкриття виставки пройшло спокійно, пригадує Циба, лише кілька юнаків, за стилем одягу схожих на футбольних ультрас (футбольні фанати – ред.), прийшли пофотографувати роботи.
Та вже зранку друзі прислали їй скріншот поста Дмитра Різниченка, ветерана АТО, на той час відомого активіста праворадикального руху. Він виклав фото роботи Чичкана, де той зобразив українських солдат та тих, хто воює за так звані “ДНР/ЛНР”, зі свастиками на рукавах.
“Різниченко написав, що “комуняка” Чичкан паплюжить честь українського воїна і закликав завітати на виставку. Ми почали моніторити публічні сторінки і зрозуміли, що проти нас збирається ледь не цілий похід. Більшість погроз стосувалися художника”, – розповідає Циба.
Задля безпеки відвідувачів Центр візуальної культури закрив експозицію на вихідні та відмінив екскурсію художника виставкою.
У суботу біля входу до простору зібралася група молодиків. Вони, говорять у ЦВК, напали на перехожого, забризкали перцевим балоном відвідувачку та відвідувача, розбили пластикову табличку і зірвали рекламний банер виставки.
Попри це у вівторок виставку відкрили знову. Утім, з міркувань безпеки двері до експозиції зачинили та щораз відкривали їх для відвідувачів. Вже під вечір так само впустили трьох людей – жінку та двох чоловіків, один з яких притримав двері і вигукнув: “Хлопці, заходьте”. І одинадцять хлопців у балаклавах зайшли.
Під час нападу, згадує Циба, вони викликали патруль, але той приїхав із запізненням, очевидно через снігопад і вечірній трафік, та не вчинив жодних дій щодо розшуку нападників.
У заяві від Центру візуальної культури вказано, що на відео у жінці, яка прийшла з нападниками і фіксувала погром на камеру, впізнали Євгенію Гарай. Колись вона протестувала проти виставки “Українське тіло”.
Утім, як розказала адвокатка Ксенія Проконова, на момент, коли вона представляла інтереси ЦВК, нікого з підозрюваних на допит не викликали. Проконова зазначила, що надала слідству усі необхідні для цього матеріали, проте, поліцію, за її словами, треба змушувати працювати. І робити це мають самі постраждалі.
ЦЕНЗУРА НАСИЛЬСТВОМ
Варто зауважити, що чи не єдиною розслідуваною справою щодо нападу праворадикалів на культурні події, є підпал кінотеатру “Жовтень”.
У 2014 році під час показу фільму, присвяченого проблематиці ЛГБТ, двоє хлопців кинули у залу димову шашку. І хоча вони не приховували своїх ідеологічних мотивів, справу кваліфікували як хуліганство. Злочинців засудили до трьох і двох років умовно.
Андрій Кравчук, експерт правозахисного ЛГБТ-центру “Наш світ”, впевнений, що це занадто м’який вирок. Адже, по-перше, на його думку, злочин неналежним чином кваліфікували та розслідували:
“Хуліганство – це злочин з мотивів неповаги до суспільства. Але я не бачу тут цього. Нападники не приховували своєї гомофобії. Тож мали бути обтяжуючі обставини. На жаль, усі подібні злочини кваліфікують саме так, бо слідство не вміє працювати з іншими статтями у таких ситуаціях. Утім, й наше законодавство недосконале в аспекті злочинів на ґрунті гомофобії”.
По-друге, цей випадок, зауважує Кравчук, посилає негативний сигнал у суспільство: якщо можна скоїти такий тяжкий злочин, поставити під загрозу життя близько сотні людей, завдати шкоду майну громади і відбутися мінімальним покаранням, це просто заохочуватиме інших до аналогічних дій.
Із цим погоджується й Дмитро Різниченко, який наразі не поділяє насильницьких методів з “цензурування” мистецьких заходів. Зі свого досвіду чоловік каже: те, що праворадикали так широко застосовують насильство для того, аби залякати людей з іншими поглядами, говорить не про розгул правих, а про відсутність розгулу закону.
Праворадикали, вважає він, існують доти, доки слідчі органи дозволяють їм існувати.
І хоча Різниченка визначили як свідка у справі ЦВК, за словами чоловіка, слідчі його також не допитали. Лише зателефонували приблизно через рік після погрому.
Різниченко не заперечує, що саме його публікація могла спонукати до нападу. Він каже, що особисто вибачився перед Чичканом:
“Коли ти повертаєшся з війни і стикаєшся тут з речима, які знецінюють те, що ти бачив там і тих, кого ти любив – це викликає страшну лють. На тій картині Давид зобразив двох солдатів зі свастиками, ніби і тут, і там воюють ті самі люди – фашисти. Для нас це не просто картини, ми бачимо у них себе. І у цій картині я побачив несправедливість. Але сам Давид мав на увазі не те, що додумав я. Виявляється, аби це зрозуміти, треба було просто з ним поговорити”.
Екс-праворадикал порівнює свою тодішню реакцію із реакцією ветерана АТО та доцента НАОМА Володимира Харченка у нещодавній ситуації навколо інсталяції Спартака Хачанова.
Та зауважує: яким би шаблонним і образливим не був витвір Хачанова, а гнів Харченка праведним, останній не мав морального права чіпати роботу, а тим паче приймати допомогу “С14”, бо Хачанов має право на художній виступ.
Схожі ці ситуації також і тим, що обидві порушили у суспільстві дискусію про те, чи може бути мистецтво політичним і чи повинно воно мати межі у часи війни. Зокрема, Чичкана звинувачували в тому, що він “сепаратист” та “колабораціоніст”, а його виставка – політична агітація, тому така реакція, на думку багатьох, є виправданою. Аналогічно говорили й щодо Спартака Хачанова.
Утім, в організації “Метод фонд”, яка документує випадки обмеження свободи слова у мистецтві, переконані: це своєрідний спосіб перекласти вину на жертву, хоча головним мав би лишатися факт цензури насильством. Так в організації називають випадки нападів та погроз від праворадикалів на адресу культурних подій.
“Очевидно, що бити людину – це злочин. Не має значення, через що її б’ють, бо так просто не можна робити. Чи це відрізняється від художнього висловлювання? Це теж про права людини, які не можуть бути порушені незалежно від того, що відбувається в країні”, – проводить аналогію співзасновниця організації Тетяна Ендшпіль.
Водночас художниця Лада Наконечна, інша співзасновниця “Метод фонду”, додає, що мистецтво ніколи не було поза політикою:
“Художники також мають свою громадянську позицію і право її висловити. Вони піднімають проблемні та дискусійні питання, щоб у діалозі знайти істину. Натомість люди з іншою позицією просто використовують силу, щоб витіснити з публічного простору незручні їм теми. Так не має бути у цивілізованій державі. Насильство у мистецтві недопустиме”.
Але, наголошує вона, єдиною мовою, якою спілкуються представники ультраправих рухів, залишаються залякування та силові методи.
Через півроку після погрому, розповідає Наконечна, одну з двох уцілілих робіт Чичкана хотіли показати на виставці “Свято скасовано!” у музеї-квартирі Павла Тичини в межах Київської бієнале. Темою заходу був феномен радянської цензури.
“Картину Чичкана, утім, на прохання музейників прибрали. Вони боялися, що на них так само нападуть праворадикали. Ми просили показати роботу з дискусією, з охороною, але нам відмовили”, – каже Наконечна, яка була співкураторкою цієї виставки.
Ще через півроку, додає художниця, керівництво Національного педагогічного університету імені Драгоманова демонтувало експозицію “Виховні акти” у арт-просторі SKLO. Виставка стосувалася цензури та насильства в суспільстві, зокрема з боку представників праворадикальних рухів. Причини: “побоювання сусідніх організацій зриву їхніх подій праворадикалами, погрози з боку праворадикальних студентів”.
На думку Наконечної, це нонсенс, коли державні інституції не відчувають захисту і вдаються до самоцензури:
“Так відбувається, бо держава не дає оцінки діям ультраправих, правоохоронні органи жодного разу не виступили і не заявили, що це неприпустимо – залякувати митців, громити виставки. І як наслідок такої бездіяльності вже на початку цього року стався новий акт свавілля – знищення виставки “Квантовий стрибок Шевченка” радикальним націоналістом (Юрієм Хортом – ред.)”.
Кожен зі співрозмовників Центру прав людини ZMINA вбачає вирішення ситуації у різному. Різниченко переконаний: остаточну крапку поставлять лише правоохоронні органи, коли на це буде політична воля. Адвокатка Проконова вважає, що постраждалі самі мають докласти зусиль, аби випадки нападів на них розслідували. Тетяна Ендшпіль та Лада Наконечна впевнені, що лише внутрішня стійкість суспільства допоможе протистояти цензурі насильством. Але усі сходяться на тому, що злякатися і зачинитися – це неправильна реакція на погрози.
Такої позиції дотримуються й у Центрі візуальної культури. За кілька днів після погрому вони відкрили виставку знову. Проте експонатами стали фотографії знищених робіт та наслідки нападу. Це мало б показати відвідувачам ситуацію, в якій опинилося не лише художнє висловлювання, але й загалом суспільство.
Попри усі спроби залякування та труднощі, які виникають через відсутність власного приміщення, ЦВК продовжує свою діяльність:
“Ми намагаємося бути обережнішими, але завжди готові дати опір цензуруванню та насиллю”, – підсумовує Циба.
Центр прав людини ZMINA, Платформа прав людини, Інститут Масової Інформації та Представництво Freedom House в Україні підтримують право кожної та кожного на свободу думки, слова та вільне вираження своїх поглядів.
