Шлях крізь годину темряви: соціальний експеримент
Біла тростина – символ руху незрячої людини. 15 жовтня 1970 року в США за ініціативи Міжнародної федерації незрячих було прийнято відзначати цей день. Ключові посили цього дня – толерантність, рівноправність, інтеграція.
…Наприкінці весни цього року я взяла участь у соціальному експерименті “Разом! Без обмежень!”. Частина студентів Донецького національного університету імені Василя Стуса разом із слухачами центру комплексної реабілітації “Поділля” наважилися подолати нелегкий шлях відстанню у 2,5 км – ми розділилися на групи нечуючих, незрячих і тих, хто пересувається на інвалідних візках. Загалом у заході взяли участь близько 60 осіб разом із наставниками. Організували експеримент Інна Єрмакова та Роман Штогрин. Метою заходу було сприяти руйнуванню стереотипів у сприйнятті людей з інвалідністю, перевірити транспортну й архітектурну доступність Вінниці та якість сфери послуг.
Я стала супроводжувачкою однієї зі студенток Анастасії Лісовенко. Коли допомагала їй зав’язати очі на початку експерименту, мої руки трусилися від переживань. Упродовж години, за яку ми подолали з нею той шлях, я записувала всі емоції Насті та людей навколо.
Боязка посмішка Анастасії говорить сама за себе. Щоб не залишати її на самоті, ми постійно говоримо. І найголовніше – намагаємося разом прослідкувати, як відрізняється відчуття навколишнього світу незрячої людини від “звичайного” стану.
– Це дуже дивно.
– Ти не боїшся? – запитую я Настю.
– Ні… У мене є маленька паніка, але все добре.
– Як тобі сприймаються звуки?
– Поки я не чую їх краще, в мене наче йде перехід від великої кількості емоцій до заспокоєння. Поступово все це починає втихати.
– Ти можеш орієнтуватися в просторі?
– Ні, я навіть не можу зрозуміти, у якому боці будинки, але я точно знаю, де дорога.
Упродовж експерименту Настя розповідала, що сильно реагує на звуки: вони не надто допомагають орієнтуватися в просторі – більше збивають і не дають зосередитися.
– За ці хвилини я встигла налякатися. Навіть розплакалася після того, як була тиша, а потім все загриміло, хтось голосно засміявся, десь закричала дитина, і я аж присіла. Злякалась…
Коли ми йшли до трамвайної зупинки, це були, мабуть, найдовші 20 хвилин у її житті. Але Анастасія не відчувала часу, за її словами, минула ціла година. Відстань спочатку давалася важко та повільно, дівчина йшла маленькими кроками з недовірою до кожного камінця, ями та калюжі, яких нам траплялося дуже багато. Тростиною дівчина відчувала кожну нерівність дороги.
У трамваї ж з нами сталася шокуюча ситуація. Коли я допомагала Анастасії сісти, якийсь чоловік схопив її за талію та силою потягнув назад. Як виявилося – так чоловік хотів допомогти… Звісно, спасибі, але бажання допомогти незрячій людині має супроводжуватися в першу чергу тактовністю. Запитайте, чи потрібна ваша допомога? І якщо так, то візьміть її руку та покладіть на сидіння – вона сама сяде. Неввічливо порушувати особистий простір будь-якої людини.
До слова, кондуктор та водій поставилися до нашого експерименту негативно.
Анастасія прокоментувала пристосованість трамваю для людей із порушеннями зору.
– Як тобі озвучка зупинок у трамваї?
– Дуже невиразно і дуже тихо говорили, хоча я сиджу на першому, здається, сидінні. Сильний шум людей заважає. Я навіть не одразу зрозуміла, коли почали оголошувати зупинку.
– Що ти відчула, коли незнайомий чоловік “допоміг” тобі присісти?
– Я дуже сильно злякалась, і мені взагалі було неприємно. Коли я вже сіла, він трішки помовчав, а потім запитав: “А якщо зараз зайде інвалід, ви йому уступите?” Мені одразу стало так прикро. Я кажу йому: “Це людина, і потрібно говорити “людина з інвалідністю”. І він просто мовчав, і ми мовчали. А потім він повернувся обличчям до вікна і сказав: “Навряд”.
В іншого учасника експерименту Андрія запитали, на якій він є зупинці:
– Я загубився, бо ми спілкуємось, і я не можу сконцентруватися.
Супроводжуючий наставник Галина Корнєєва порадила йому вчитися “роздвоюватися”, щоб звертати увагу на декілька подій одночасно.
Йти торговельним центром було вже простіше, ніж на початку експерименту. Настя сама відчувала комфортну дистанцію між нами, не боялася поворотів, загалом звикла та навчилась користуватися тростиною. Утім, без мене все ще боялася пересуватися самостійно і просто не рухалась, якщо я її лишала на якусь мить.
Торговельний центр перетворився наче на якусь сцену: на нас дивились абсолютно всі: відвідувачі, консультанти, охоронці. Усі намагалися зрозуміти, що відбувається. Мені було неприємно відчувати на собі всі ці погляди, тому я не говорила про це Насті, аж поки ми не вийшли на вулицю до вежі. І це був кінцевий пункт нашого годинного шляху: для мене в ролі супроводжуючого, для Насті – в темряві.
Останнім завданням експерименту було впізнати знайомого із зав’язаними очима. Настя не одразу змогла на дотик відгадати свою однокурсницю.
Найбільш хвилюючим, за словами учасниці, став момент, коли можна було зняти пов’язку.
– Усе дуже світло, яскраві кольори… Від світла все видається аж синім… Боляче очам. Я ще не можу звикнути, мені потрібен час, – прокоментувала Анастасія.
…Напередодні експерименту на одній із спільних зустрічей студентів-журналістів у центрі “Поділля” із Романом Штогриним ми разом вигадали соціальні питання, які наштовхували б людей на роздуми про стереотипи, ставлення суспільства та держави до людей з інвалідністю. Ми швидко роздали флаєри із запитаннями всім, хто проходив поруч. Засмутила трохи реакція перехожих. Вони або читали і ховали в сумку, що не так погано, або ж м’яли та викидали в смітник, навіть не прочитавши.
І наостанок, певно, слід сказати про неабияку стресостійкість, сміливість та безмежне терпіння усіх, хто брав участь в експерименті “Разом! Без обмежень!”. Учасники отримали багато різних емоцій. А місцевій владі Вінниці наша група радить багато над чим попрацювати, щоб досягти кращої доступності для різних-різних людей.
Фото: Інна Єрмакова, Аліна Рудченко, Катерина Завадська, Роман Штогрин
ДОВІДКА. У 1921 році в місті Бристоль молодий фотограф Джеймс Біггс через нещасний випадок втратив зір. Порада незрячого солдата розвивати свою самостійність допомогла йому розпочати нове життя. Джеймс став частіше виходити на вулицю без супроводу, користуючись звичайною тростиною для прогулянок.
З часом він зрозумів, що звичайна тростина не гарантує безпеки – вона була непомітною. Джейсові спало на думку пофарбувати тростинку в білий колір, щоб та більше привертала до себе увагу навіть за похмурої погоди.
10 років потому мережа благодійних організацій Rotary Club подарувала незрячим британцям білі тростини – справа набула великого розголосу завдяки ЗМІ. У 1932 році Королівський національний інститут для незрячих розпочав офіційно впроваджувати білу тростинку серед людей із порушенням зору.
***
Матеріал підготовлений у межах Конкурсу студентських журналістських робіт, приуроченого до 70-річчя Декларації прав людини та 20-річчя Національної інституції з прав людини в Україні.
Організаторами конкурсу виступили Інститут журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Центр інформації про права людини, Комісія з журналістської етики, офіс Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та Програма розвитку ООН в Україні.
