Чи можна дорослих бити по дупі?
На одному з сеансів масажу моєї п’ятимісячної дочки масажист якось жартома мовив:
– Ой, ця дупа буде бита. І лозинякою, і гіллякою, і кропивою, і рукою…
Мала й так не дуже спокійна, а після цих слів і зовсім завелася на плач. Заглядаючи їй в очі, я серйозно сказала:
– Не хвилюйся, тебе ніхто бити не буде.
Масажист продовжував своє:
– Тут така точка, де збирається весь неслух. Раз-раз, і все можна вибити…
– Ні, я проти таких методів виховання.
…Ця розмова була схожа на жарт, щоб “заговорити” доньку. Та для мене такі “жарти” неприйнятні. Тим більше в них я чула згоду, що вдарити дитину можна.
У цивілізованій Україні досить жваво обговорюють, чи можна бити сина чи дочку з виховною метою.
В одному з обласних центрів кілька років тому я навіть бачила рекламу лекції для батьків “Як правильно бити дитину”.
Хотілося б вірити, що це поодинокі випадки. Однак загальнонаціональне соціологічне дослідження “Що українці думають і знають про права людини” вказує на дещо інше.
На запитання, чи застосовують у вашій сім’ї фізичні покарання дітей, тільки половина опитаних (53%) відповіла, що ніколи.
Третина (30%) сказала, що дуже рідко. 9% українців зізналися, що іноді доводиться фізично карати дітей. І лиш 1 % респондентів сказали “так”, вважаючи це найкращим методом виховання.
Цікаво, що 7% опитаних відмовилися відповідати на це питання. Експерти коментують, що це “хитра” відповідь, і припускають, що відмова пов’язана із використанням подібних практик, але небажанням зізнатися в цьому відкрито.
Згідно з дослідженням, таке покарання засуджують більше українців з вищою освітою (61% опитаних), серед менш освічених таких близько 47-52%.
Більш схвально до таких практик ставляться сільські жителі – серед них у більшій чи меншій мірі фізичні покарання використовують близько 46%, тоді як містяни – десь 36%. Тут мова про позицію “дуже рідко”, аніж про щоденне насильство.
За такими показниками Україна нагадує Швецію середини шістдесятих років ХХ століття, зауважує директор Освітнього дому прав людини в Чернігові, експерт дослідження Сергій Буров.
Там у 1965 році 53% дорослих вважали, що фізичні покарання необхідні й допомагають правильно виховати дитину.
Щоб переламати таку “нормальність”, у країні впродовж кількох десятиліть тривала велика просвітницька кампанія. Не тільки у ЗМІ. Ця ініціатива, передусім, йшла від держави.
У 1979 році в Швеції вперше в Європі ввели норму в законі про заборону фізичного насильства стосовно дитини.
Про те, що дітей бити не можна, нагадували навіть на пакетах молока. Як результат – у повторному дослідженні в 1994 році вже 89% шведів висловилися проти всіляких фізичних покарань.
І хоч Україна – серед держав, у законодавстві яких прямо заборонено тілесне насильство над дитиною, але без просвітницької кампанії ця норма важко виконується, наголошує Буров.
“А якщо вивела?” – часто можна почути як аргумент.
Застосовують силу – від безсилля, невміння чи небажання вести діалог, за браком терпіння щось пояснити дитині.
Навіть не йдеться про боляче чи не боляче. Дати ляпаса нижче спини – сумнівне виховання. Це показує дитині, що насильство припустиме, що й надалі можна так “доводити” свою думку – від товариша по школі до близької людини в родині. А чому ні – якщо так робили найрідніші.
Якщо замислитися, то, за опитуванням, кожний другий українець толерує насильство, навіть якщо жодного разу в житті не здіймав руку над дитиною.
Це значить, що може спокійно дивитися, як якийсь чоловік або жінка “виховує” дочку чи сина, штурхаючи за плечі, не викликати поліцію, коли в сусідів за стіною більше години чути надривний дитячий крик, не втручатися, знаючи, що односельчанин щодня б’є дочок своєї співмешканки. Настільки, що це завершується жахливою трагедією.
Втручатися, коли хтось б’є дитину, це не про питання – не лізьте зі своїми порадами з виховання. Це той випадок, коли приватне стає публічним: насильство неприпустиме, як і мовчазна згода. І це однозначно слід змінювати в нашій Україні, як свого часу зробила Швеція.
Дитина – це “так само” людина з почуттям власної гідності. Тільки те, що вона менша і слабша, не дає права дорослому її бити, зауважує виконавчий директор Української Гельсінської спілки з прав людини Олександр Павліченко.
Віддзеркальте ситуацію. Чи дозволили б ви, щоб ваш сусід або сусідка, начальниця на роботі чи менеджер магазину тріснули вам по потилиці, штурхали за плече чи дали по дупі, бо ви з ними посварилися? Чи не викликали б ви поліцію, судилися чи хоча б спробували дати здачі?
То чому ж так легко ви “виховуєте” своїх дітей ударами?
Дослідження проведено Фондом “Демократичні ініціативи” ім. Ілька Кучеріва та фірмою “Юкрейніансоціолоджі сервіс” на замовлення Програми розвитку ООН в Україні та у співпраці із ГО “Центр інформації про права людини” і Офісом Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Усього опитали 2 002 респонденти за квотною загальнонаціональною вибіркою, яка за областями України, типами поселення (Київ, обласні центри, інші міста, села), статтю і віком репрезентує доросле населення України (18 років і старше). Опитування проводили у всіх областях України, м. Києві та контрольованих районах Донецької і Луганської областей (окрім анексованого Росією Криму, м. Севастополь та окупованих територій Донбасу).
Ірина Виртосу для УП.Життя
