Самосуд як небезпечна пастка: утриматися не можна діяти

Дата: 25 Червня 2021 Автор: Костянтин Рєуцький
A+ A- Підписатися

Напередодні 25-річчя ухвалення Конституції України вкотре замислюєшся про важливість цього документа. В українській історії було немало випадків, коли, не дочекавшись справедливості від держави, рішень суду чи дії закону, зневірені люди вирішували все по-своєму. Водночас самосуд може нас тягнути в провалля, і якраз Конституція України є тим захисним “брезентом”, який не дає впасти вниз.

У Всеукраїнському соціологічному дослідженні “Що українці знають і думають про права людини”, відповідаючи на це запитання, майже 60% опитаних заявили, що вважають самосуд неприпустимим у будь-якому разі.

До речі, з 2016 року суттєво зменшилася частка респондентів, які готові виправдовувати самосуд за певних обставин чи безумовно. Так, якщо у 2016 році про неприпустимість самосуду заявляли 50% опитаних, то, згідно з даними 2020 року, їх стало на 9% більше – 59%.

Водночас три роки поспіль майже кожен десятий українець готовий виправдовувати самосуд, а саме – 12%.

Чим же небезпечний самосуд і чи справді він може бути виправданим – про це ми запитали у виконавчого директора Благодійного фонду “Восток SOS”, правозахисника Костянтина Рєуцького під час Zoom-шоу “Арифметика прав людини”.

Питання самосуду для мене є емоційно складним. Мені особисто прикро спостерігати, що люди, які з українського боку робили все для того, щоб сталася ця гібридна агресія проти України, щоб Україна втратила свій суверенітет, щоб 13 тисяч українців були вбиті під час цієї війни, а 2 мільйони втратили свої домівки, здебільшого не були покарані.

До того ж дехто з представників регіональних еліт, які активно заводили сюди “руський мір” у 2014 році, не тільки не був покараний, а навіть продовжує свою політичну кар’єру. Вони просто заплатили корумпованим слідчим, корумпованим суддям для того, щоб їхні справи були закриті.

Звісно, десь глибоко всередині в мене теж виникають думки, що я не був би обурений, якби хтось вчинив з такими людьми самосуд.

Та, з іншого боку, я розумію, що насильство – це ланцюгова реакція. Якщо ми захопимося цією грою і не спинятимемо самосуд, то це може зруйнувати нашу країну зсередини.

Але в тотальному засудженні самосуду важливо не потрапити в пастку.

Скажу відверто, я перестав бути рафінованим пацифістом. Бо розумію, що насильство може бути виправданим, коли ми захищаємо себе або свою батьківщину, якщо державні органи самоусунулись і не можуть виконувати цю функцію.

Те, що більшість українців проти самосуду (майже 60 %), не означає, що ми всі є білими пухнастими пацифістами, які не вважають прийнятними для себе будь-які форми насильства.

Звісно, якщо держава корумпована і злочинна, у суспільства немає іншого виходу, ніж діяти рішуче для того, щоб уклад цієї держави змінити.

Для прикладу варто лише поглянути на сусідню Білорусь, де злочинець злочинними методами вже понад 20 років утримує владу. Ясна річ, що він не налаштований віддавати її тим, хто виходить зі стрічками та плакатами на вулиці. Він лише сміється з таких спроб, і владу в нього можна забрати тільки ціною жертв з обох сторін.

Або ж цілком очевидно, що за військову агресію проти України має відповідати Російська Федерація. Для мене це очевидно. І вже встановлено, зокрема Міжнародним кримінальним судом, характер цієї війни як міждержавної. Агресора встановлено. Залишилося лише дослідити всі наявні факти, епізоди, докази й, думаю, що через певний проміжок часу ми побачимо рішення Міжнародного кримінального суду.

Але для мене особисто це не потребує доказів. Бо я, який усе своє довоєнне життя прожив у Луганську, на власні очі бачив, як починалася ця війна. Я бачив цих “шахтарів і трактористів”, які приїхали спочатку беззбройні, щоб проводити проросійські мітинги й під виглядом місцевих мешканців захоплювати адміністративні будівлі. А потім, ці “шахтарі та трактористи” почали їхати через уже неконтрольований у частині області кордон і зі зброєю захоплювати міста та села.

Тож, якщо ми хочемо демократичних змін, ми маємо бути готовими ризикувати. По-перше, ми це довели у 2013–2014 роках. І ми маємо бути готовими до цього знову – якщо потрібно демонструвати решткам корумпованої влади свою рішучість у прагненні домагатися змін. Рішучість на межі. Тоді, у 2014 році, під час “смітникової люстрації”, українці не переходили межі цивілізованих дій. Це контроверсійний спосіб, але в тій політичній ситуації він був виправданий.

Подібні дії українці демонструють і зараз, наприклад вимагаючи реформи судової влади в такий дуже і дуже контроверсійний спосіб, як це було під час березневої акції під Офісом президента України.

І хоча я не прихильник надто радикальних дій, але я жодним чином не підтримую тих, хто намагається подати цю акцію як щось страшне і небезпечне для суспільства. Я переконаний, що коли корумпована влада ігнорує законні вимоги суспільства, зокрема вимогу очищення судової влади, як на тій акції, то суспільство має право демонструвати свою рішучість у такий спосіб.

Утім, нам дуже важливо втримати цей баланс. Не бути, з одного боку, беззубими, безпорадними, такими, хто не може себе захистити від нападника, а з іншого – ми не маємо повернутись у Середньовіччя. Нам треба розв’язувати всі ці проблеми цивілізовано: реформувати судову владу, послідовно вимагати цього, незважаючи на те що злочинці продовжують свою політичну кар’єру. Поки що продовжують. Вимагати реформи слідства і вимагати, щоб справи людей, які скоїли злочин, були знову переглянуті, вимагати, щоб ці люди були справедливо покарані за вироками суду. Це єдиний вихід у нашій ситуації.

У дослідженні “Що українці знають та думають про права людини” є показова цифра: на Донбасі кількість людей, які проти самосуду, найбільша – майже 68%.

Таким цей показник є переважно тому, що ці люди бачили багато подібного, особливо в перші роки війни. Особисто в мене є серед доволі близьких людей такі, хто загинув через самосуд, насильство, тортури з боку бойовиків. Люди на Донбасі бачили, як це – жити без держави.

Я теж на власні очі бачив, як буквально за лічені тижні зникає держава зі всіма її інституціями. Як самоусуваються силовики, поліція, СБУ і нічого не роблять для того, щоб протидіяти спочатку зовсім невеликим озброєним групам.

Я бачив, як держава зникає. І не залишається нічого, що може допомогти тобі вижити й забезпечити твої права та свободи. Ти залишаєшся сам на сам з озброєними автоматами людьми, які, власне, і уособлюють так звану “владу”. Якщо в тебе є автомат, то ти вже маєш владу. Зрозуміло, що люди на Донбасі не хочуть повторення такого досвіду.

Так само на Донбасі найбільшою серед інших регіонів (26%) є підтримка амністії для всіх учасників бойових дій за весь час війни, але тільки не за тяжкі злочини (навмисні вбивства, катування, грабежі).

Мешканці Донбасу втомилися від війни не гіпотетично, як багато мешканців інших регіонів. Війна – це не те, що заважає їм розважатися. Це те, що заважає їм нормально жити. Бо ситуація в районах поблизу лінії розмежування  і насамперед з гуманітарними та безпековими питаннями залишається складною і невирішеною. Я не бажав би такого життя нікому. І саме через те, що українці на Донбасі втомилися жити в постійному стресі й постійному страху, відчуваючи на собі наслідки військового конфлікту, вони хочуть, щоб усе це закінчилося якомога швидше і готові йти на більші компроміси, ніж мешканці інших регіонів у цьому сенсі.

Можливо, саме такі цифри відбивають прагнення українців до цивілізованого способу життя і цивілізованого способу розв’язання складних конфліктних ситуацій та покарання порушників.

Але, безперечно, самосуд руйнує оцю тонку тканину права, тонку тканину писаних правил, які існують у суспільстві, підриває засадничі принципи суспільства, верховенства права зокрема. Тому всі покарання мають відбуватися в законний спосіб. Як би не чесалися руки взятися за вила…

Костянтин Рєуцький, виконавчий директор Благодійного фонду “Восток SOS”

Записала Ірина Виртосу під час Zoom-шоу “Арифметика прав людини”

Поділитися:
Якщо ви знайшли помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter