В’язні хвороби

Дата: 01 Вересня 2016 Автор: Маргарита Тарасова
A+ A- Підписатися

Туберкульоз — незмінний мешканець в’язниць та ізоляторів. Принаймні, українських. Вогкість, темрява, неякісні медицина і харчування — цього достатньо, аби навіть один інфікований цим небезпечним захворюванням став загрозою для сотень відносно здорових людей в установі.

За законодавством, усі, хто опиняється за ґратами, повинні одразу ж пройти перевірку на туберкульоз, а потім їх обстежують не рідше як раз на рік. Для тих, у кого виявили захворювання, передбачено госпіталізацію у спеціалізовані лікарні. Виглядає непогано, але чи працює ця схема?

За цвинтарем одразу праворуч

За тридцять кілометрів від столиці розташувалася Київська міська туберкульозна лікарня №2, де, серед інших, є відділення для людей, узятих під варту. Знайти її непросто — електронні карти установи, захованої у глухому лісі, не показують. Нелегко зорієнтуватися і на місці — на трасі немає жодного вказівника.

Так само непросто людині іззовні потрапити всередину самої лікарні. Взяти мене в цю поїздку погодилися монітори Національного превентивного механізму (НПМ), у яких є мандат на відвідування без попередження будь-яких місць несвободи.

— За цвинтарем одразу праворуч, — каже одна з моніторів. Вони знають дорогу навіть без карти, бо вже бували тут раніше.

Відділення для хронічних хворих, де є палати для взятих під варту, навіть здалеку виглядає моторошно — половина довгої п’ятиповерхової будівлі абсолютно порожня. Раніше тут був гуртожиток для персоналу, а тепер — зяючі віконні отвори. Друга половина обгороджена парканом і крученим колючим дротом. Проте ворота відчинені.

На вході — волого і темно. Тут добре прижилися комарі, які з радістю накидаються на кожного відвідувача. У дворі на натягнутій між деревами мотузці сохнуть чиїсь штани і сорочки. Трохи далі — спостережна вежа, на якій, судячи з усього, вже давно ніхто не служить.

— Ця лікарня гірша за в’язницю, — каже монітор, згадуючи попередній візит сюди.

Палати

Справжня в’язниця (принаймні, за атрибутикою) розташована на четвертому поверсі: відділення для тих, чиїм попереднім місцем перебування було Лук’янівське СІЗО. Воно відгороджене від усіх інших відділень, як вихід на дах у деяких будинках: ґратами на сходах. Цей поверх охороняють працівники пенітенціарної системи і впускають сюди лише обмежене коло лікарів.

Аби потрапити до відділення, потрібно натиснути на дзвінок біля заґратованих дверей і показати свої документи охоронцеві.

Тут знову темно. І повітря затхле. Довгий коридор закінчується єдиним вікном: крізь нього слабо пробивається світло.

З охорони лише кілька людей: для чотирьох палат з ув’язненими багато персоналу не потрібно. Хоча палатами ці приміщення назвати важко: металеві двері й ґрати на вікнах мало чим відрізняються від тих, що є в ізоляторах.

Одна з палат — жіноча. У ній живе дівчина Яна. На стінах у неї — малюнки і фотографії дитини. На двох вільних ліжках — книги, косметика, гребінці. В обрізаній навпіл пластиковій пляшці — букетик. Речі розкладені охайно — наскільки це взагалі можливо в подібних умовах. На вікнах — випраний одяг.

— Я ходжу в душ, заодно беру з собою одяг, щоби випрати, — пояснює дівчина.

Прибирають ув’язнені теж самостійно.

Санвузол тут один на всіх. На підлозі й стінах — сліди від води та плями. Кахлі і сантехніка вже давно почорніли й потріскали, але їх продовжують латати. Над раковинами немає кранів. Два душі і ванна — без будь-яких перегородок. Якщо хочеш приватності, можеш заховатися за кількома шарами мокрих речей, розвішаних на мотузках тут же.

Відгороджений тільки унітаз — білими дверцятами, які приблизно наполовину нижчі, ніж звичайні двері. Зливний бачок ледь тримається на хиткій трубі і, видається, своєї функції  уже не виконує, адже біля унітазу стоїть пляшка з водою.

Зате з великого вікна можна помилуватися лісом.

Навпроти санвузла — маніпуляторна. У ній ліжко, застелене щільною коричневою клейонкою (з вигляду їй кілька добрих десятків років), стіл, стілець і тумбочка. Нова тут тільки лампа для кварцування, а ще контейнери для чистих рукавичок і ганчірок, розставлені на тумбочці. Але зараз у них порожньо.

— Ми тут нічого не тримаємо. Лікар усе приносить із собою, — пояснює головний лікар Олексій Ликов.

— А навіщо вам тоді ці контейнери? — питаємо.

— Це для перевірки. Для таких, як ви.

У відрі для сміття кілька використаних ампул — вони єдині вказують на те, що тут хтось буває. Інакше можна було б подумати, що і маніпуляторна тут тільки на випадок перевірки.

Три інші палати — чоловічі. У них відчутно більше місця і водночас набагато тісніше. В середньому тут шість-вісім ліжок, між якими майже немає вільного простору. Але живуть тут по три-чотири людини.

У палатах затхло й прокурено.

Вільні спальні місця завалені сумками з речами, продуктами, брудними тарілками, мисками, банками, горнятками, пляшками, пакетами з недоїдками, пачками від цигарок, рушниками. На сірих стінах — плакати: у когось із напівоголеними жінками, у когось — з дорогими машинами, у когось — з іконами. На вікнах — усе ті ж мокрі речі. В одній із палат немає лампочок.

Ув’язнені кашляють і кутаються в ковдри: деякі камери прохолодні навіть для здорової людини. Але вікна все ж відчинені, оскільки централізованої вентиляції тут немає.

У кожного арештанта — два матраци, на зразок тих, що видають у поїздах. Між убитими в стелю цвяхами натягнуті мотузки — на них повісили простирадла, які служать фіранками між ліжками. Під умивальниками чимало пляшок із-під пива та сміття.

— Гуляти нам не дозволяють. Чотири місяці без свіжого повітря. Навіть у СІЗО є прогулянки, — жаліється ув’язнений Сергій.

Годують арештантів, як і всіх інших пацієнтів лікарні, — за 17 гривень на день. На такі гроші шикувати не вдасться: трохи супу та каші або макаронів без масла, бо його на всіх не вистачає. Можна, щоправда, отримати продуктову передачу від родичів, якщо вони погодяться привезти її за таким маршрутом: спочатку заїхати з нею у Лук’янівське СІЗО, написати заяву, отримати дозвіл — і лише тоді у туберкульозний диспансер.

— Більшість людей на те скажуть: “Та на*єр воно мені треба”, — арештанти не стримують емоцій.

На стику двох відомств

Незважаючи на те, що перебувають ув’язнені в лікарні, з ними тут не панькаються. Охорона може вивозити їх, коли їй це потрібно, при цьому на режим лікування не зважають.

— Можуть забрати на слідчі дії або до суду. Я горю, у мене температура 40, а їм все одно, — розповідає Сергій про інфекційний режим в установі.

— Ми не знаємо, коли їх привезуть, коли їх заберуть, перед нами ніхто не звітує, — своєю чергою каже головний лікар.

Він показує рапорт однієї з підлеглих: судячи з документа, співробітники пенітенціарної служби відчувають себе господарями відділення. Лікарка скаржиться, що вони пиячать і курять просто у відділенні і не забороняють цього й арештантам; іноді відмовляються допускати медперсонал без пояснення причин; пускають заарештованих одне до одного, як написано, “в гості” (при тому, що як мінімум у двох із них на момент візиту був діагностований ВІЛ, а одна з камер, нагадаю, жіноча). “Але найжахливіше те, що їхній перевіряючий — підполковник (а саме так він назвався) приїхав у стані алкогольного сп’яніння для “перевірки”, — сказано в рапорті.

Та й загалом у відділенні ніби витає відчуття байдужості до людини і її здоров’я. Тутешні умови начебто спрямовані на те, щоби туберкульозу ставало ще більше: тут немає нічого, що могло б допомогти цим людям одужати.

У Пенітенціарній службі у відповідь на запит, до якого ми додали копію рапорту лікарів, пояснюють, що режим у лікарні забезпечують працівники Лук’янівського СІЗО, котрих призначає начальник установи на кожну добу. Не менш як двічі за зміну персонал СІЗО проводить перевірки такої служби. Працівники Пенітенціарної служби, як сказано, перевіряють лікарню не менше одного разу за зміну. “Інформації про випадки порушень вимог чинного законодавства з боку персоналу Київського слідчого ізолятора у Київській міській туберкульозній лікарні №2 до ДПтС (Державна пенітенціарна служба, — TU) України не надходило”, — сухо резюмують відповідальні за режим.

Де є стик двох відомств, там немає адекватного лікування та захисту прав людини

— Де є стик двох відомств, там немає адекватного лікування та захисту прав людини, — каже одна з моніторів, маючи на увазі, що відділення перебуває одночасно в зоні відповідальності Пенітенціарної служби та Міністерства охорони здоров’я. Персонал пенітенціарної служби повинен забезпечувати режим, а медперсонал — лікування, але насправді ніхто ні за що не відповідає.

Є така байка, яку іноді переказують лікарі й самі арештанти, що “тюремний туберкульоз неможливо вилікувати”. Звичайно ж, ніякого “тюремного туберкульозу” як виду хвороби не існує, але туберкульозу, отриманого в умовах позбавлення волі, побороти, напевно, все ж не вдасться. Принаймні, тут.

Поділитися:
Якщо ви знайшли помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter